Удосконалення інституту відводу судді в господарському судочинстві

Автор: Іван Міщенко, адвокат, керуючий партнер ЮФ Trusted Advisors 

Назва журналу: Юридичний журнал «Право України»

Анотація: Дослідження присвячене недолікам інституту відводу та самовідводу судді в господарському судочинстві. Відвід розглядається у практичному аспекті та в системному зв’язку з практикою Європейського суду з прав людини. Увага акцентована на змінах, запропонованих проектом Господарського процесуального кодексу України, які загалом оцінені як позитивні. Внесені власні пропозиції щодо подальшого вдосконалення інституту відводу.

 

Одним зі стратегічних завдань судової реформи, за впровадженням якої ми зараз спостерігаємо, є відновлення довіри суспільства до судової влади. Частиною цього завдання є менш абстрактне — підвищення довіри учасників судового процесу до конкретного складу суду під час розгляду справи. Право учасників процесу на відвід судді у визначених законом випадках є одним із механізмів забезпечення такої довіри.

Актуальність теми статті зумовлена розробкою проекту Господарського процесуального кодексу України (далі — проект ГПК України), що є частиною законопроекту від 23 березня 2017 р. № 6232 «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» [1], який перебуває на розгляді Верховної Ради України, що передбачає внесення суттєвих змін у цей інститут, надання йому дієвості та підвищення ефективності. У статті досліджується механізм відводу судді за проектом ГПК України у порівняльно-му та практичному аспектах.

Проблеми ефективності та досконалості механізму відводу судді як додаткової гарантії справедливого суду, що забезпечує законність та обґрунтованість судового рішення, особливо в межах господарського судочинства, вже давно обговорюють як науковці, так і юристи-практики. Зокрема, цій темі приділяли увагу С. Демченко, В. Задерако, Я. Зейкан, Х. Магомедова, В. Петрик, Ю. Притика, С. Фурса та ін.

Частина 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) передбачає, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом [2]. Саме зазначена норма закладає підвалини для розвитку в національному процесуальному законодавстві інституту відводу судді, який надає додаткові гарантії стороні на незалежний та безсторонній суд.

Чинним ГПК України питання від-воду та самовідводу врегульовано лише у ст. 20, якою передбачено і підстави, і процедуру відводу. До підстав віднесе-но, зокрема: наявність родинних зв’язків з особами, які беруть участь у судовому процесі; порушення порядку визначення судді для розгляду справи (обхід автоматизованої системи документообігу суду); участь судді у разі повторного розгляду справи чи перегляді за нововиявленими обстави-нами; встановлення інших обставин, що викликають сумнів у неупередженості судді [3].

Процедура ж передбачає розгляд заяви про відвід чи самовідвід тим самим складом суду, що розглядає справу.

Очевидним є вузький перелік під-став, який не може охопити коло тих об’єктивно-суб’єктивних чинників, що здатні вплинути на безсторонній розгляд справи суддею, а сама процедура розгляду питання відводу чи самовідводу тим же складом суду прямо виключає неупереджений розгляд такої заяви.

На нашу думку, не було вирішено недосконалість існуючого інституту й шляхом надання відповідних роз’яснень пленумом Вищого господарського суду. Так, у роз’ясненнях, які було викладено в постанові від 26 грудня 2011 р. № 18 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» [4], відповідно до п. 1.2.1 якої не є підставами для відводу суддів заяви, що містять лише припущення про існування відповідних обставин, не підтверджених належними і допустимими доказами, а також наявність скарг, поданих на суддю (суд-дів) у зв’язку з розглядом цієї чи іншої справи, обставини, пов’язані з ухваленням суддями рішень з інших справ.

Вказані роз’яснення були спрямовані здебільшого на недопущення зло-вживання учасниками розгляду справи процесуальними правами, однак вони жодним чином не вдосконалили механізм застосування інституту відводу, а лише спрямували судову практику щодо застосування цього інституту в єдиному напрямку. Суди, як правило, відмовляють у задоволенні заяви про відвід судді з посиланням на необґрунтованість і відсутність належних та допустимих доказів, які б доводили факт упередженості суду.

Подібна позиція стосується лише об’єктивних підстав для відводу, що, на нашу думку, йде у розріз з існуючою практикою Європейського суду з прав людини (далі — ЄСПЛ), який здійснює тлумачення Конвенції, оскільки зазначає, що критерії неупередженості та безсторонності слід розділяти на об’єктивні та суб’єктивні [5].

Ці критерії були викладені у рішенні від 1 жовтня 1982 р. у справі «П’єрсак проти Бельгії» («Piersack v. Belgium»). Так, ЄСПЛ зазначив, що поведінка судді не тільки може викликати об’єктивні побоювання щодо його безсторонності з погляду звичайного спостерігача (об’єктивний критерій), а також може бути пов’язана з питанням його особистих переконань (суб’єктивний критерій) [6].

Проект ГПК України, на нашу думку, значно удосконалив інститут відводу та самовідводу судді, що проявляється, зокрема, у розширенні кола підстав, що слугують для відводу судді, а саме:

1) уточнено перелік осіб, за наявності родинних зв’язків з якими суддя під-лягає відводу;

2) уточнено, що у випадку перебування судді в родинних зв’язках з осо- бою, яка надавала учаснику справи правничу допомогу, незалежно від її участі у справі, такий суддя також під-лягає відводу;

3) додано обставину для відводу, якою передбачено попередню участь судді у справі в іншому процесуально-му статусі. Надання правничої допомоги стороні чи іншим учасникам справи в цій чи навіть іншій справі також виключає можливість розгляду справи таким суддею;

4) наявність прямого чи опосередкованого інтересу у результаті розгляду справи.

Зауважуємо, що перелік підстав для відводу за проектом ГПК України хоч і розширився, однак не став вичерпним (ст. 36).

Вдосконалено також і саму процедуру подання заяви про відвід, яка має бути заявлена у встановлений строк (10 днів із моменту отримання ухвали про відкриття провадження у справі, але не пізніше початку підготовчого засідання), у протилежному разі на заявника покладається обов’язок доказування того, що йому не могло бути відомо про наявність такої підстави до спливу вказаного строку, однак у будь-якому разі не пізніше двох днів із дня, коли про таку обставину стало відомо.

У статтях 39 і 44 проекту ГПК України передбачено також процесуальні механізми протидії зловживанням процесуальними правами у вигляді заявлення множинних чи безпідставних відводів (залишення заяви без розгляду, притягнення заявника до відповідальності).

Позитивних змін зазнає і процедура розгляду такої заяви, оскільки вона може бути розглянута та задоволена суддею, що розглядає справу, у випадку обґрунтованості, або ж, у випадку висновку такого судді про її необґрунтованість, — передана на розгляд іншому судді, який має розглянути її протягом двох днів. Зауважимо, що проектом ГПК України передбачено обов’язок зупинити провадження у разі передання заяви про відвід на розгляд іншому судді, а також більш системний підхід щодо вирішення питання відводу, який окрім неупередженого розгляду справи покликаний також забезпечити процесуальну економію та протидію зловживанням процесуальним правом.

Безумовно, позитивною є новела щодо можливості відводу секретаря судового засідання, помічника судді, експерта, спеціаліста, перекладача, які наділені статусом інших учасників судового процесу та мають можливість впливати на судовий розгляд і, як наслідок, на судове рішення.

Незважаючи на позитивну оцінку нововведень, які пропонує проект ГПК України, слід звернути увагу й на деякі недоліки. Так, відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 36 передбачено, що суддя підлягає відводу, якщо він брав участь у справі як свідок, експерт, спеціаліст, перекладач, представник, адвокат, секретар судового засідання або надавав стороні чи іншим учасникам справи правничу допомогу в цій чи іншій справі. Факт того, що суддя, здійснюючи попередню професійну діяльність (представник, адвокат, експерт, спеціаліст та ін.) міг бути пов’язаний із певною особою, що є учасником справи, хоча б в одній іншій справі, не може свідчити про наявність обґрунтованих сумнівів у його упередженості та неможливості об’єктивного вирішення справи. На наше переконання, формальне застосування цієї норми може слугувати для невиправданих відводів і самовідводів.

Також слід зауважити про таке: проект ГПК України передбачає, що висловлена публічно думка судді щодо того чи іншого юридичного питання не може бути підставою для відводу, однак така позиція нівелює суб’єктивний критерій неупередженості судді, що не узгоджується із практикою ЄСПЛ.

У статтях 278 і 311 проекту ГПК України передбачено скасування судового рішення із мотивів порушення норм процесуального права, якщо в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід і під-стави його відводу визнано судом вищої інстанції обґрунтованими.

Окремо варто зупинитися на питанні самовідводу судді, яке є актуальним як на сьогодні, так і в разі прийняття проекту ГПК України.

Відповідно до п. 2.5 Бангалорських принципів поведінки суддів суддя заявляє самовідвід від участі в розгляді справи у тому випадку, якщо для нього не є можливим ухвалення об’єктивного рішення у справі, або в тому випадку, коли у стороннього спостерігача могли б виникнути сумніви в його неупередженості [7].

У рішенні від 26 жовтня 1984 р. у справі «Де Куббер проти Бельгії» («De Cubber v. Belgium»), ЄСПЛ зазначив, що будь-який суддя, щодо якого є обґрунтовані підстави побоюватися браку безсторонності, має бути відведе-ний [8].

Вважаємо, що зазначене надає досить широкі можливості для застосування самовідводу, однак не завжди такий самовідвід може бути спрямований на забезпечення неупередженості та безсторонності. Поширеною є практика відмови судді в задоволенні заяви про відвід з одночасним задоволенням самовідводу з мотивів уникнення обвинувачень та підозр щодо його упередженості, дотримання Бангалорських принципів поведінки суддів.

Процедура самовідводу, безсумнівно, має свідчити про високу сумлінність судді як особистості, його самосвідомість, професіоналізм, незалежність і неупередженість, що є неодмінною гарантією справедливого вирішення судових спорів [9, 41], однак безумовне заявлення самовідводу у разі наявності сумнівів учасника справи не узгоджується із процесуальним законодавством та може розцінюватись як самоусунення від здійснення судочинства.

Підпункт д) п. 1 ч. 1 ст. 106 Закону України від 2 червня 2016 р. № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» передбачає, що порушення правил щодо від-воду (самовідводу) є підставою для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності [10].

Так, наприклад, рішенням Вищої кваліфікаційної комісії суддів від 23 травня 2012 р. самовідвід судді було розцінено як ухилення від здійснення правосуддя, що стало підставою для притягнення до дисциплінарної відповідальності [11].

Проектом ГПК України не змінено процедури розгляду заяви про самовідвід, яка розглядається тим же складом суду. На наше переконання, передання таких заяв на розгляд іншому судді унеможливила б ухилення суддів від здійснення правосуддя, особливо коли йдеться про розгляд справ, що мають підвищений публічний інтерес.

З урахуванням зазначеного вважаємо, що інститут відводу та самовідводу в господарському судочинстві потребує подальших удосконалень, і проект ГПК України дійсно пропонує такі зміни. Впровадження ґрунтовних і комплексних змін як у судовий процес загалом, так і в інститут відводу зокрема з метою забезпечення справедливо-го правосуддя є органічним процесом розвитку правової та соціальної держави, адже саме на державу покладається обов’язок організувати свою правову систему таким чином, щоб забезпечити дотримання вимог Конвенції, зокрема й щодо неупередженого та безстороннього розгляду справи судом.

 

Стаття опублікована в юридичному журналі «Право України» №9 за 2017 рік